Відповідь на відкритий лист Ірини Мегедь від робочої групи з розробки проекту програми зі світової літератури для 5-9 класів
(1. Відкритий лист учителів світової літератури столиці України та Київської області до міністра освіти 2. Лист керівника Комітету педагогічного активу м. Києва та Київської області) У наш бурхливий та надто політизований
час навіть учителі йдуть на «барикади», які самі собі будують. Постає
питання: проти кого? За що? Під чиїм проводом?.. За гучними виступами,
обвинуваченнями і дискусіями, що точаться довкола нового проекту
програми зі світової літератури для 5-9 класів, вже забули про те,
заради кого створюються нові програми – про дітей, яким жити в сучасному
світі та яким ми повинні дати з собою в дорогу у дорослий світ Книгу.
Це їм, новому поколінню України, ми повинні запропонувати твори не
тільки далекої від них древньої і дорослої літератури, а й сучасності!
Це вони повинні полюбити книгу, ставитися з повагою до неї, читати
повністю (а не в скороченнях і з переказами у дайджестах і
хрестоматіях!)! Це їм має бути цікаво на уроках літератури! Це вони
разом із читанням творів зарубіжних авторів повинні вдосконалювати
знання з іноземних мов! Це їхня думка важлива, і вони мають в деяких
випадках підказувати вчителеві, що читати й що обговорювати на уроці, а
вчитель має дослухатися до них, стати для них добрим порадником у світі
літератури! Це для них (а не для дорослих!) будується курс літератури –
цікавий, добрий, живий, відкритий до діалогу, орієнтований не тільки на
«чуже», але й на «своє» (українське!), не тільки на минуле, але й на
сучасність!
Члени робочої групи з розробки нової
програми зі світової літератури – такі самі викладачі світової
літератури, як і ті, хто зараз йде на «барикади». Ми маємо стаж по 25-40
років у різних педагогічних закладах. Не один десяток років ми працюємо
для школи. Як учителі за покликанням, ми з повагою (навіть попри різні
погляди) слухаємо всіх, але розуміємо: є конструктивні пропозиції і є
думка тих, хто потрапив під чийсь вплив, хто хоче з нормальної (і разом з
тим важкої!) роботи над програмою зробити піар-акцію. Чи потрібна вона,
ця піар-акція? І що виграють від цього діти?.. Коли гармати б’ють, музи
мовчать…
Щоб зняти деякі проблемні моменти, члени
робочої групи зустрічалися з учителями й директорами м. Києва, йшли на
професійний діалог із авторами різних відгуків, рецензій, експертних
висновків, чули всіх, хто давав зауваження і побажання, узгоджували
пропозиції (які йшли із Заходу і Сходу України) між собою і залучили
для оцінки доопрацьованої програми 5-9 класів незалежних експертів.
Усім, хто нас чує, хочемо сказати про таке.
Ми розробили проект програми на підставі
пропозицій (близько 3000) вчителів, науковців, батьків, учнів, а також
результатів статистики бібліотек щодо кола дитячого читання. Потім під
час громадського обговорення ми доопрацювали проект (отримавши ще
близько 700 пропозицій). За те, що ми слухали людей з різних регіонів
України, нас звинувачують й ображають.
Курс світової літератури не завершиться у
8-9 класах, а продовжиться в 10-11 класах, тільки на новому рівні, щоб
учні змогли повернутися до класики – й античності, й Відродження, й
інших епох, коли ще трохи підростуть, стануть готові до великих і важких
для сприйняття творів.
Літературний процес не є прямим і
хронологічно поділеним, як шкільна лінійка. І вивчати його можна не
тільки за хронологічним принципом, але й по спіралі – щоб привчати учнів
повертатися до того чи іншого письменника, етапу літератури в різні
періоди життя.
І «Фауст» не зникне нікуди, але його
... Читати далі »
Останніми днями ЗМІ поширили інформацію про нібито скасування курсу «Історія України» відповідно до нових навчальних планів, які набувають чинності 1 вересня 2013 року з упровадженням Державного стандарту базової загальної середньої освіти, затвердженого Кабінетом міністрів України 23 листопада 2011 року. Робоча група зрозроблення навчальних програм з історії для 5-9 класів загальноосвітніх навчальних закладів звертає увагу на те, що вищезазначена інформація не відповідає дійсності. Після затвердження Державного стандарту базової і повної загальної середньої освіти відповідно до наказу МОНмолодьспорту України створено робочі групи, які мають розробити навчальні програми з усіх навчальних предметів, серед яких – історія України та всесвітня історія. Було, зокрема, випрацювано концепцію навчальних програм та розпочато роботу над змістом навчального матеріалу та державними вимогами до рівня загальноосвітньої підготовки учнів як до курсу «Історія України», так і до курсу «Всесвітня історія». Так, у 5 класі передбачено вивчення пропедевтичного курсу «Вступ до історії України». Програмові вимоги розроблюються відповідно до вікових особливостей учнів, вони націлені передусім на початкові знання, елементарні уявлення та найпростіші вміння. Кількість годин на опанування п’ятикласниками пропедевтичного курсу не скорочено: на його вивчення, як і в попередні роки (від 1998 р.), відводиться 1 год. на тиждень. На відміну від попередніх років п’ятикласникам запропоновано знайомитися з історією України за тематично-проблемним принципом: визначні події історії України, видатні історичні діячі України, визначні пам’ятки України. Такий підхід відповідає віковим особливостям учнів та дає змогу якнайповніше реалізувати передбачені Державним стандартом та іншими освітніми документами завдання курсу. Програма 6 класу, як і попередня, нині чинна (від 2005 року), передбачає вивчення інтегрованого курсу «Давня історія України та історія стародавнього світу». Проекти навчальних програм для 7—9 класів передбачають послідовне систематичне вивчення історії середньовічної України (7 клас), раннього нового часу історії України (8 клас), доби національного відродження України ХІХ – початку ХХ ст. (9 клас). Після підготовки проектів навчальних програм передбачено громадське обговорення з метою досягнення консенсусу в питаннях їх змістового наповнення та державних вимог до знань та умінь, яких мають набути учні після вивчення відповідних курсів «Історія України» та «Всесвітня історія». Крім того, варто зазначити, що вперше за всі роки незалежності на сайті Міністерства розміщені електронні адреси розробників програм. Кожен охочий може поставити запитання розробникам програм або надіслати їм свої пропозиції.
Список робочих груп з розроблення навчальних програм з історії та правознавства для 5-9 класів загальноосвітніх навчальних закладів
Пометун Олена Іванівна, завідуюча лабораторією Інституту педагогіки Національної академії педагогічних наук України, член-кореспондент Національної академії педагогічних наук України, доктор педагогічних наук, професор, голова, pometun@hotmail.com Атамась Олена Василівна,вчитель історії ліцею «Наукова зміна» міста Києва, ania1994@ukr.net Власов ВіталійСергійович, науковий співробітник Інституту педагогіки Національної академії педагогічних наук України, кандидат педагогічних наук, вчитель гімназії «Тріумф», vvlasov@i.com.ua Гаврилюк Жанна Миколаївна, вчитель історії гімназії «Діалог» міста Києва, shannusia@i.ua
Євтушенко Раїса Іванівна, головний спеціаліст департаменту загальної середньої та дошкільної освіти МОНмолодьспорту, R_yevtushenko@mon.gov.ua
Комаров Юрій Станіславович, вчитель історії ліцею "Лідер” №171 м. Києва, komaroff@i.ua Костюк Ірина Альбертівна, методист Львівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти, ir_kostyuk@ukr.net Ладиченко Тетяна В’ячеславівна, завідувачка кафедри методики навчання історії, суспільно-політичних дисциплін та гендерної рівності Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова, кандидат історичних наук, професор, hromadosvita@meta.ua Малієнко Юлія Борисівна, науковий співробітник Інституту педагогіки Національної академії педагогічних наук України, кандидат педагогічних наук, вчитель гімназії «Троєщина», j-b-m@ukr.net Ставнюк Віктор Володимирович, завідуючий кафедрою історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор, akvilon@bigmir.net Ткаченко Володимир Володимирович, головний науковий співробітник Інституту педагогіки Національної академії педагогічних наук України, ... Читати далі »
Презентує 10 найбільш резонансних подій 2011 року, що схвилювали школу та громадськість
Уже кілька років поспіль стало модно наприкінці року оприлюднювати
всілякі рейтинги та топи. Голівуд представляє десятку своїх найкращих
фільмів, глянсові журнали приваблюють найвродливішими жінками планети, а
ділові – топ-десяткою найбагатших людей світу. А ось англійці цього
року склали Топ-10 найбільших серів з усіх серів. Зрозуміло, що крім
самих англійців у рейтинг ніхто не потрапив, а очолив його сер Уїнстон
Черчилль. Піддавшись впливу такої топоманії та промоніторивши
коментарі та відгуки на сайті Оsvita.ua (за кількістю і "якістю"
висловлювань), презентуємо свою десятку найбільш резонансних подій 2011
року, що спливає, які викликали бурхливу чи неоднозначну реакцію в
освітянській спільноті. Нагадаємо, що 2011 рік оголошено в Україні Роком освіти та інформаційного суспільства. Першу сходинку
рейтингу таких подій із величезним відривом посідає проведення
міністерських підсумкових контрольних робіт у всіх школах країни.
Наприкінці минулого навчального року з ініціативи міністерства були
надруковані збірники кількох десятків варіантів завдань з усіх предметів
для учнів 5‑9-х класів. Діти та їхні батьки доклали неабияких зусиль
задля того, щоби придбати оті самі збірники, бо їх промотивували в такий
спосіб: купіть збірник – буде вам щастя у вигляді високого бала за
підсумкову контрольну роботу. Потім, під впливом вселенського
батьківського галасу й обурення самих учителів, схаменувшись,
міністерство спростувало обов’язковість придбання збірників. Зі словами:
"Ви нас не так зрозуміли", керманичі міністерства навіть дозволили
школам самотужки складати тексти контрольних робіт, але, як кажуть,
"поїзд пішов", і весь наклад непотрібних міністерських збірників був
успішно реалізований. Така вдала міністерська піар-кампанія
призвела до того, що всі інші освітянські події просто знебарвлюються
під випромінюванням збірників контрольних робіт, але... На другому місці
опинився етичний кодекс українського вчителя. У представленому для
обговорення кодексі на двадцятьох сторінках детально прописувались
вимоги до обов’язкової моральності всіх українських учителів. Прочитавши
все це безглуздя, учителі рішуче висловили одностайну думку (подекуди у
форматі "не для друку"), бо навіть під час канонізації набожної людини
до лику святих на їх адресу висувається значно менше жорстких критеріїв,
у будь-якому разі вони більш зрозумілі та виправдані. Етичний
кодекс намагались обговорити та прийняти на освітянському з’їзді, але в
останню мить міністр освіти зняв його з порядку денного. У результаті
етичний кодекс українського вчителя відійшов у небуття, але, як кажуть,
"неприємний осад" залишився (у нашому випадку – на другому місці). Третю сходинку
посідає програма "Сто відсотків". Почалося з того, що міністерство
освіти і науки зобов’язало всіх учителів до кінця поточного року
подолати комп’ютерну неграмотність. Згідно з цією програмою, учителі
мусять так оволодіти інформаційно-комунікаційними технологіями, що
робота в банальному Word видаватиметься лише навичками розрахунків у
межах першого десятка. Учителям порадили записатись на курси, залучити
до такої роботи своїх знайомих, учнів, дітей, онуків. У міністерстві, як
завжди, достроково відзвітували про 100-відсоткове оволодіння вчителів
комп’ютером на найвищому рівні. Потім, як уже стало доброю
традицією, тим школам, які "не зовсім" упорались, дали строк чи то для
виправлення недоліків, чи то для окозамилювання, і на зимових канікулах
усім учителям таки бути "з комп’ютером на ти". Таким чином, остаточно
стовідсоткова програма має бути стовідсотково виконана в середині січня:
усі вчителі навчаться створювати медіа-презентації, працювати з
масивами інформації, користуватись телекомунікаційним... Читати далі »
Иногда ситуация с инновациями в нашей школе очень напоминает мне эту миниатюру Жванецкого. Ну, действительно, "смешно подходить к театру с точки зрения зрителя. На спектакли не ходят —
от скуки челюсть выскакивает. А то, что режиссер непрерывно ищет и
ставит, ставит и ищет? Театр первым отрапортовал о подготовке к зиме, ни
одного актера, не занятого в спектакле. При чем тут пустой зал?", "непрерывно улучшается и совершенствуется станочный парк, и научные
исследования удовлетворяют самым высоким требованиям, а включаешь — не
работает". И мы часто изучаем, и выступаем, и перестраиваем, и модернизируем, и внедряем, а включаешь - не работает, качество образования оставляет желать лучшего...
Прослушать
Паровоз для машиниста
Михаил Жванецкий
Здесь хорошо там, где нас нет. Здесь, где нас нет, творятся
героические дела и живут удивительные люди. Здесь, где нас нет, растут
невиданные урожаи и один за другого идет на смерть. Здесь, где нас нет,
женщины любят один раз и летчики неимоверны. Как удался фестиваль, где
нас не было. Как хороши рецепты блюд, которых мы не видели. Как точны
станки, на которых мы не работаем. Как много делают для нас разные
учреждения. А мы все не там. А мы в это время где-то не там находимся.
Или они где-то не там нас ищут?
И выступают люди и рассказывают, как они обновляют, перестраивают,
переносят, расширяют для удобства населения. Для удобства населению,
население, населением — где ж это население… ниям… нием?.. И дико
обидно, что все это где-то здесь. Вот же оно где-то совсем здесь. Ну вот
же прямо в одном городе с нами такое творится — ночи не спишь, все
вскакиваешь — где? Да вот же тут. Да вот тут, буквально.
Ведь модернизировали, подхватили, перестроились, внедрили новый
коэффициент, включаешь — не работает. И медленно понимаешь, что нельзя,
конечно, оценивать работу таких огромных коллективов по машинам, которые
они клепают.
Ну, собирают они автобус, ну это же неважно, что потом водитель на
морозе собирает его опять. Что при торможении на ноги падают вентиляторы
и рулевые колонки, что веником проведешь по двигателю, сметешь
карбюратор, фильтр, головку блока. И после всех улучшений она тупее
любого водителя, ибо он успевает реагировать на уличное движение, она
никак, хоть ты тресни. Конечно, лучше такую машину отдавать в мешке,
кому надо, тот соберет, потому что не в машине суть, а в интереснейших
делах. Гораздо важнее, что творится внутри предприятия, будь то театр,
автозавод или пароход.
Смешно подходить к театру с точки зрения зрителя. На спектакли не
ходят — от скуки челюсть выскакивает. А то, что режиссер непрерывно ищет
и ставит, ставит и ищет? Театр первым отрапортовал о подготовке к зиме,
ни одного актера, не занятого в спектакле. При чем тут пустой зал?
Тогда получается, что театр — для зрителя, поезд — для пассажира, а
завод — для покупателя?! Такой огромный завод — для покупателя? Нет! Это
для всеобщей занятости.
Пароход — для команды, паровоз — для машиниста, столовая — для
поваров, театр — для актеров, магазин — для продавцов, литература — для
писателей! Нет и не может быть выхода из этих предприятий — настолько
увлекательный процесс внутри. Смешно ждать снаружи чего-либо
интересного. Схватил у самого передового коллектива пылесос — он не
работает, потому что не он главный. При чем тут борщ, когда такие дела
на кухне?!
"Смешались в кучу кони, люди" – найкраще визначення документа, що оприлюднений для обговорення.
Славетний
Моральний кодекс будівельника комунізму в СРСР мав усього 12 пунктів,
але на два пункти більше, ніж десять заповідей Христа!
Професійний
кодекс учителя Росії вміщується на трьох сторінках (6 тис. знаків), а
українське творіння сягає дванадцяти сторінок із 28 тис. знаків. Таким
чином, український учитель мусить бути у п’ять разів більш етичним, ніж
його російський колега.
З першої спроби збагнути все, що
прописано в Етичному кодексі українського вчителя, нормальній людині
неможливо: це особливий жанр – витончений взірець бюрократичної
паперової творчості.
Ще складніше аналізувати його, бо відділити
зерна від плевелів завжди складно, а в цьому випадку є суцільним
марнотратством і часу, й нервів, і сірої речовини.
Сама ідея
вдумливого, культурного, інтелігентного професійного кодексу вчителів не
викликає жодного зауваження – кодекс повинен регулювати діяльність там,
де виробнича необхідність суперечить етичним нормам.
Автори ж
кодексу роблять спробу відповісти на запитання, як професіоналізм
учителя залежить від декольте й чому правила важливіші за оплату праці
вчителя та чинне законодавство.
Те, що проект кодексу скасовує
майже всі законодавчі акти про освіту, можна доводити нескінченною
низкою його положень. Відтепер "учитель зобов’язаний приділяти учням
достатньо часу й уваги, необхідних для належного розуміння та засвоєння
навчального матеріалу", а не працювати у школі згідно з педагогічним
навантаженням. Або таке: ст. 29 "Оплата праці вчителя" наголошує, що в
оцінці діяльності вчителя треба враховувати "якість виконуваної роботи".
Чи можливо таке за умови бухгалтерської практики нарахування вчителю
зарплати?
Чомусь у проекті зафіксовано настільки очевидні речі,
що вже й не знаєш, а як учителі взагалі жили без кодексу. Виявляється,
що "вчитель має право користуватись різними джерелами інформації",
"професійну діяльність учитель повинен здійснювати, не вводячи учнів та
їхніх батьків в оману щодо кваліфікації, наявності наукового (ученого)
ступеня чи присвоєння фахового звання".
Проект кодексу, не
зробивши ані півкроку вперед, відштовхує навчальні заклади на кілька
кроків назад, у минуле. Проголосивши, що "етичні засади у відносинах між
людьми є основою збереження та прогресу демократичного суспільства",
Кодекс рішуче відкидає конкуренцію навчальних закладів в умовах ринкової
економіки. "Учителі одного й того самого навчального закладу уникають
конкуренції", "необхідно уникати вчинків і висловлювань рекламного
характеру, як на свою особисту користь, так і на користь установ та
організацій, які вчитель представляє", – лякає кодекс, зовсім забувши,
що демократичному суспільству притаманна чесна конкуренція.
Можна
впевнено відзначити, що левова частина тексту кодексу не має жодного
відношення до етики вчителя. Наприклад, ст. 25 "Взаємовідносини вчителя з
адміністрацією навчального закладу", де "керівник навчального закладу
зобов’язаний піклуватися про захист морально-етичних позицій і
принципів", чи ст. 29 "Оплата праці вчителя", або "переслідування
вчителя за критику заборонене" тощо.
Цілу низку положень кодексу
взагалі неможливо виконати. Наприклад, "учитель має право займатись у
вільний час іншою діяльністю", що "не принижує його гідності". Цікаво:
якщо вчитель з метою заробити хоч якусь копійчину до своєї принизливої
заробітної плати, торгує зелениною зі свого городу, це принижує його
гідність?
З майбутнім набуттям кодексу вводиться в дію ще одна
потужна бюрократична структура у вигляді державного комітету
педагогічної етики з її багаточисленними структурними підрозділами ‑
комісіями педагогічної етики навчальних закладів. А це вже лякає
по-дорослому!
Найбільш відомий загальнолюдський етичний кодекс –
Біблія. Деякі положення проекту Кодексу вчителів зобов’язують учителя
бути якщо не святим, то якимось на зразок святого. Суть їх та ж сама:
почитай учня, як себе самого. І неодноразові заклики до вчителя бути
чеснім (ст. 5 (3), ст. 7 (2), ст. 13). Хіба українське вчительство –
найбільш брехлива верства суспільства?
До уваги: проект
"Професійного кодексу вчителя" в РФ був представлений з нагоди відкриття
Року вчителя в Росії. Спроба обговорити його на урочистостях
закінчилась реготом у залі – у Рік учителя треба шукати додаткові кошти,
а не правила.
Робляться спроби ввести професійні кодекси
вчителів і в інших к... Читати далі »
Фишбейн Дмитрий Ефимович, главный редактор «Журнала руководителя управления образованием»
А что у нас есть в жизни кроме работы? А что мы
сделали, для того чтобы иметь что-то кроме работы? А мы такие, с одной
только работой, нужны кому-то?
Личная история
У меня старший сын закончил в этом году 7 класс. Ходил недавно на
заключительное родительское собрание. На протяжении всего мероприятия
испытывал смешанные чувства.
Классный руководитель, хорошая учительница с большим стажем, долго и с
дрожью в голосе рассказывала о том, как много сил она отдаёт школе и
детям, что почти вся её жизнь посвящена учительскому труду и т.д. При
этом она с искренней горечью сетовала на то, что мало кто ценит её
самоотдачу, что, к сожалению, «амортизацию души» педагога ничем не
компенсируешь.
Я сидел и думал о том, что, наверное, я должен испытывать большую
благодарность к педагогу, который всю свою жизнь посвятил обучению и
воспитанию детей. При этом реально я чувствовал раздражение от того, что
на меня как родителя «навешивают» чувство вины. Почему я должен
сопереживать человеку, который сам сделал так, что ничего кроме работы в
школе у него в жизни нет? Почему вообще кто-то (государство,
начальство, дети) должен что-то компенсировать человеку, который сам так
выстроил свою жизнь?
А что кроме работы?
Константин Михайлович Ушаков, профессор АПКиППРО, главный редактор
журнала «Директор школы», на своих лекциях приводит пример, который,
по-моему, имеет к нашему обсуждению самоё прямое отношение.
Во время Великой отечественной войны по Северному морскому пути
курсировали два типа судов-сухогрузов. Один представлял собой корабль с
одним большим отсеком, который мог перевозить крупногабаритные грузы.
Другой же тип судов имел определённое количество меньших по размеру
отсеков.
При этом, что очень важно, отсеки второго типа судов были герметично
изолированы друг от друга. Понятно, что происходило с этими типами судов
при попадании в них торпеды: первый тип достаточно быстро шел ко дну,
второй же за счет герметичных отсеков мог долго держаться на плаву.
Давайте теперь отнесемся в этом контексте к нашей жизни.
Если у Вас в жизни в основном существует только работа (какая бы
любимая и замечательная она ни была), то Вы как тот сухогруз первого
типа при больших неприятностях на работе или разочаровании в ней,
вероятнее всего, «потонете», то есть поставите под угрозу всю свою
жизнь. И Вы, полагаю, знаете немало примеров, как теряют смысл жизни
такие люди, когда выходят на пенсию. И именно эти люди (как в примере с
классным руководителем) очень тяжело переживают, когда не получают, с их
точки зрения, адекватной награды за их беззаветный труд.
Если же у Вас кроме работы, присутствует многое другое, что Вас
увлекает – шитьё, сад-огород, рыбалка, собака, путешествия и т.п., то Вы
как сухогрузы второго типа имеете, так называемый, высокий уровень
живучести. Даже если на работе у Вас всё начнёт рушиться, то другие
изолированные отсеки Вашей жизни не дадут Вам опуститься на дно. И даже
если отвратительная (как обычно) погода загубит весь Ваш урожай, то
останется многое другое, что Вас увлекает.
Наша система освіти має
потенціал, щоб стати однією з найкращих у Європі
Для багатьох українців ці дні – час відпочинку і
відпусток. Проте для працівників Міністерства освіти і науки, молоді та
спорту України саме цей час найнапруженіший – триває вступна кампанія
до вищих навчальних закладів країни. І в процесі вступу, окрім іншого,
виявляється більшість актуальних проблем освітянської галузі. В чому
вони полягають, де їхні витоки і які шляхи розв'язання – це і багато
чого іншого – тема розмови «Освіти України» з очільником міністерства –
Дмитром Табачником.
Дмитре Володимировичу, як Ви ставитесь до
феномену політизації освітньої тематики і використання її в
інформаційних війнах? Адже будь-яка ініціатива МОНмолодьспорту
викликає миттєву негативну реакцію опозиційно налаштованих політиків,
які, схоже, не мають на меті об’єктивно оцінювати реформи галузі, а
користуються нагодою для самопіару. Чи боретеся Ви з таким станом
справ?
Я ні з ким не борюся і не збираюсь боротися.
Боротьба на освітній ниві – це справа, на мою думку, абсолютно
контрпродуктивна. Я ще півтора роки тому сказав, що на прапорі
міністерства освіти має бути одне-єдине гасло – підвищення якості
освіти. І заради нього ми докладаємо багато зусиль. А чому іноді це
сприймають викривлено – взагалі то зрозуміло. Скажімо, більшості людей
дуже важко проаналізувати кон’юнктуру металургійного ринку або
професійно говорити про види на врожай. А от у футболі, прогнозах
погоди та в освіті кожен, навіть якщо він повний невіглас, вважає себе
фахівцем. Саме тому невігласи з розумним виразом на обличчях щось
коментують, вигадують якісь «страшилки» і самі з ними борються.
Звичайно, значно легше на кожен «чих» вигадувати
недоліки, а не констатувати існуючі. Скажімо, є така собі відома
«мадамблогесса». Веде свій блог достатньо успішно – вже другий рік
поспіль нахабно бреше. Брехня – це взагалі діяння, неугодне Богу, а
брехня від народного депутата, напевно, вдвічі бридкіша. Наприклад,
вона говорить: «Табачник зводить рахунки з НТУ «КПІ». А ось ілюстрація
до «зведення рахунків», про яке волає пані: при тому, що загалом у
країні держзамовлення скорочене на 21 – 22 відсотки, у київській
політехніці – на 16 відсотків. Це є ознакою поваги міністерства до
одного з найбільших і найкращих політехнічних ВНЗ країни.
Чи, скажімо, дехто впадає в істерику, кажучи, що
міністерство не дало держзамовлення на підготовку однієї зі
спеціальностей у Києво-Могилянській академії. Але, згідно з Законом
України «Про вищу освіту», міністерство має право надавати
держзамовлення тим закладам, де чотири роки готують бакалаврів, а потім
їх навчають на магістрів. Це – буква закону. За всіма спеціальностями,
де в НаУКМА є підготовка бакалаврів, по сімох магістратурах
міністерство цьогоріч для НаУКМА збільшило держзамовлення, по п’ятьох
залишило без змін, і ввело нову магістратуру із соціальної роботи.
Цьогорічне держзамовлення на журналістів (саме про цю спеціальність
ідеться в емоційних оцінках любителів поплакатися в телекамери)
невелике, воно зменшене Міністерством економічного розвитку і торгівлі
України. Ми взагалі отримали дуже маленьке держзамовлення на
гуманітарні професії, адже вони не є затребуваними на ринку праці. Тож
куди пішло держзамовлення з журналістики? Львівському національному
університету імені Івана Франка, Київському національному університету
імені Тараса Шевченка, адже там факультети журналістики готують
бакалаврів, спеціалістів і магістрів. Магістр – це не лише освітній
рівень, а науково-освітній. Підготовка магістра – це підготовка
дослідника, майбутнього вченого чи викладача ВНЗ. Тож нормативні
законодавчі акти чітко зобов’язують випускати магістрів там, де є весь
цикл підготовки, кафедра. А навчати магістра там, де немає підготовки
бакалавра, та ще й в умовах зменшення держзамовлення я не маю права. За
це доведеться відповідати перед державною фінансовою інспекцією і
прокуратурою. Тому, скільки б не поширювали плітки, ще раз наголошую:
якщо хтось хоче, щоб заради політичної вигоди чи ради того, аби хтось
припинив пліткувати, я порушував закон, то цього не буде.
Здебільшого критики, які зробили освітню тематику
такою собі «фішкою», з допомогою якої можна постійно нагадувати про своє
існування, не є фахівцями в цій темі. Тому вони не можуть втямити, що
перетворення, започатковані у вітчизняній освіті, стовідсотково
відповідають найкращим моделям із світового досвіду. І побудовані не
лише на дослідженнях фахівців, а й на здоровому глузді. Скажімо, ми
розуміємо, що майже дев’ятсот вищих навчальних закладів для України –
абсолютно ірреальна цифра. Адже сьогодні в нас університетів, академій
та інститутів утричі більше, ніж у Франції, Німеччині, Італії, Польщі,
Великій Британії, Бельгії разом узятих! Хоча в цих країнах населення –
чверть мільярда, а в нас – сорок мільйонів. Що далі, на виході
діяльності цієї армади вишів? Відповідь проста – імітація вищої освіти,
фактично купівля диплома або втраченими роками, або грошима батьків. І
наступний крок – у безробіття і неконкурентоспроможність. Саме
розумінням такого прикрог... Читати далі »
Шановні колеги! Пропонуємо ознайомитися з відео-записом он-лайн конференції
газети «Аргументи та факти. Україна», в якій взяв участь міністр освіти і науки, молоді та спорту Дмитро
Табачник За матеріалами сайту http://www.aif.ua/
Чи може Міністерство
освіти і науки досягти мети, провівши підсумкові контрольні роботи в
загальноосвітніх навчальних закладах? Експерти вважають, що це неможливо
Міністерство освіти і науки України своїм наказом від 16 лютого поточного року за №141
"Про проведення підсумкових контрольних робіт" зобов’язало провести у
період з 10 по 20 травня 2011 року підсумкові контрольні роботи у 5‑8
класах загальноосвітніх навчальних закладів з української мови,
математики, історії України, іноземної мови та російської мови у школах з
російською мовою навчання. Мета цього розпорядчого документу
визначена в констатуючий частині наказу: "На виконання Закону України
"Про загальну середню освіту" та з метою якісної підготовки проекту
Державного стандарту базової загальної середньої освіти". Ця
мета також підсилена й у п. 2.4 розпорядчого документу: "до 20. 06. 2011
р. організувати опрацювання зведених результатів підсумкових
контрольних робіт, враховувати їх при розробленні нового Державного
стандарту базової загальної середньої освіти". Таким чином,
міністерство, запроваджуючи таку масштабну форму оцінювання навчальних
досягнень учнів, ставило за мету покласти результати виконання
підсумкових контрольних робіт для розробки нового загальнодержавного
освітнього стандарту на 10 років уперед. Нагадаємо, що
Державний стандарт загальної середньої освіти є зведенням норм і
положень, що визначають державні вимоги до освіченості учнів і
випускників основної і старшої школи України та гарантії держави у їх
досягненні. Окрім Базового навчального плану, держстандарт мусить мати й характеристику змісту освіти та обов’язкові результати навчання. Іншими словами, стандарт має описувати – які знання, уміння та навички
чи навчальні компетентності мусять бути засвоєні всіма без винятку
учнями нашої країни. Гучну та неоднозначну справу щодо
підсумкових робіт нарешті завершено, а до шкіл надійшли форми звіту про
результати їх виконання. З одного боку форма звіту проста та
зрозуміла, що не може не радувати: школам необхідно вказати кількість
учнів, які виконували підсумкові контрольні роботи по класам і тип школи
(загальноосвітня чи профільна) та регіон (місто чи село), а також
навести відсоток учнів, які впорались із завданнями на певному рівні
навчальних досягнень. З іншого боку, співвідносячи поставлену
мету міністерства з одержаним результатом виконання підсумкових
контрольних робіт у школах, можна майже стовідсотково затверджувати, що
проведені контрольні роботи аж ніяк не сприятимуть розробці нового
стандарту освіти. Якщо розробники освітнього стандарту дійсно
жадають одержати якісний змістовний документ – новий держстандарт, який,
до речі, має визначати мету, завдання, а головне, зміст майбутньої
освіти України, то вони зобов’язані опрацювати більш ґрунтовні данні: як
учні впорались із кожним тематичним завданням контрольної роботи, які
конкретні елементи знань, умінь, навичок і розвитку пред’явили учні, які
навчальні теми засвоєні на високих, а які на більш низьких рівнях тощо. Окрім того, нагадаємо, що тексти підсумкових контрольних робіт учні
знали заздалегідь, завдання мали обмежену кількість варіантів, а також
припустимо певний відсоток "підкручування" результатів виконання завдань
у школах, районах і областях. Не поринаючи в тонкощі
педагогічної текстології та математичної статистики, можна сміливо
ставити запитання: якщо за результатами виконання підсумкових
контрольних робіт і сотня геніїв не спроможна розробити новий державний
стандарт освіти, то взагалі навіщо були міністерські накази, листи,
багаточисельні наради, друкування та розповсюдження збірників завдань і
десять навчальних днів для виконання контрольних робіт учнями в усіх
школах України?
Пахотіна Поліна Костянтинівна,
кандидат педагогічних наук
Чи наші діти – це пластилін, який можна легко
перем’яти на щось інше, якщо витвір не подобається? Чи вони – витратний
матеріал, який можна безболісно вибракувати та вивезти на смітник?
Повторення – мати навчання, особливо, якщо повсякчас наступати на ті самі граблі…
Цільовою аудиторією цього документу має бути, насамперед, педагогічна
спільнота загальноосвітніх шкіл та батьки майбутніх учнів. Перше, що
кидається у вічі – документ переобтяжений наукоподібним
слововиверженням[1], яке місцями повністю поглинає його зміст.
Спостерігається також, кажучи словами самого документу, "нечіткість і
неконкретність у багатьох випадках формулювань". Стилістичні казуси
переслідують читача впродовж усього тексту, наприклад, "творча
перетворювальна діяльність" (типова тавтологія), "креативно ініціативний
громадянин" (творчо-ініціативний?). Доцільно було б викласти зміст
документу зрозумілою мовою, без зайвих нашарувань, та провести
філологічну експертизу перш, ніж надавати до нього широкий доступ.
Що зрозуміло?
1. Зміст освіти в черговий раз пропонується переглянути в бік скорочення самого змісту.
2. Поняття "предмет" виводиться зі шкільної практики. Фактично, кожній
школі пропонується утворювати власні курси на зразок вінегрету,
додатково хаотизуючи вже і тепер безсистемну "загальну" освіту.
3. Нівелюється саме поняття "загальна освіта", пропонується у старших
класах школи утворити щось на зразок колишніх ПТУ, "за бажанням учнів"
(на стор. 5). В той же час, на стор. 4 підкреслюється саме
загальноосвітній, "а не спеціальний", характер підготовки учнів.
4. Реалії освітнього процесу показують, що так званий "вибір учня"
насправді є вибором школи або місцевого відділу освіти, на який бажання
та вподобання учнів і батьків не впливають ніяким чином.
5. Розмаїття "раціональної мережі навчальних закладів" для учнів
сільської місцевості та невеличких міст є ніщо інше, як міф. Вочевидь,
автори документу не беруть до уваги специфіку освіти всіх громадян, а
лише жителів великих міст, тим самим ставлячи у нерівні умови, фактично,
половину населення країни. Не береться до уваги також існуюче на
практиці територіальне закріплення учнів за конкретною загальноосвітньою
школою.
Що незрозуміло?
1. Як можна "виявляти ставлення" до формул скороченого множення чи
закону всесвітнього тяжіння, до правил правопису? Або оцінювати їх?
"Виявляти ставлення та оцінювати" учень має в межах будь-якої предметної
компетентності, згідно проекту. Складається враження, що ті галузі, в
яких учень не зможе "виявити ставлення та оцінити", просто будуть
винесені "за дужки" загальної освіти.
2. Якщо учень щось "застосовує", чи це не є показником того, що він це "уміє"? Хіба можна застосовувати, не вміючи?
3. Що таке "допрофільна підготовка учнів" і навіщо вона потрібна?
Профільна підготовка в старшій школі, особливо примусова (а саме такою
вона буде для тих, біля кого є одна-єдина школа, або дві: одна
гуманітарного профілю, друга погана), вже викликає багато запитань,
ключове з яких – чи не зарано ми вимагаємо від дитини визначитися з
професією на все життя? "Допрофільна підготовка" передбачає віднесення
такого вибору на той вік, коли всі діти мріють стати… ким? Це вже
залежить від засобів масової інформації.
4.
"Різноваріантна реалізація освітніх галузей у різни... Читати далі »
Сергей Ветров, редактор газеты "Утренняя газета для директора", директор Открытой Педагогической Школы в содружестве с А.П. Чеховым
Иван Александрович
Жуков, молодой учитель литературы, отданный после окончания
педагогического института учительствовать в сельскую школу, после
завершения новогоднего дружеского застолья долго не мог уснуть. Наконец,
решившись, он встал, достал из шкафа мышку, разложил перед собой
измятый коврик, включил старенький компьютер и стал ждать появления
иконок. Прежде чем напечатать первое слово он несколько раз пугливо
оглянулся на двери, покосился на тёмный портрет Антона Семёновича
Макаренко, висевший на стене, тяжело вздохнул и начал писать.
«Милый дедушка,
Дмитрий Владимирович! И пишу тебе письмо. Поздравляю тебя с Новым годом и
желаю тебе всего. Не с кем мне поделиться своим горем, только ты меня и
понимаешь…»
Иван Александрович
перевёл глаза на тёмное окно, в котором мелькало отражение монитора, и
живо вообразил себе столичное веселье в эту новогоднюю ночь, ёлку на
Майдане, веселящихся людей, огни и петарды…
Он снова вздохнул,
кликнул мышкой и продолжал писать: «А вчерась у меня была выволочка.
Выволокла меня директриса за волосья в свой кабинет и отчесала меня
«Национальной доктриной» за то, что я опять давал урок не по программе. А
на неделе велела директриса проводить урок про Шевченко на украинском
языке, а я с перепугу начал проводить про Пушкина и на русском, а она
взяла эту самую доктрину и стала меня её в харю тыкать.
И от учителей наших
житья нету. Завучиха каждый день приносит по десять приказов из районо
про конкурсы и сочинения, которые мои ученики должны были вчера
написать. Вот давеча был конкурс на лучшее стихотворение про бога
ацтеков Вицлипуцли. Видимо, Украина какой-то договор про дружбу с
Мексикой подписала. А ещё мне нужно отчёты писать про то, как я за два
дня научил детей купаться в проруби (по программе здоровья, хотя у нас
ни речки, ни озера, ни проруби отродясь не было), пользоваться
Интернетом (при отсутствии в школе оного) и правильно ездить на метро
(видимо, к нашему селу скоро подземку протянут)… А учитель физкультуры
про метро верит, говорит, что теперь к ближайшему стадиону, что за 15
километров, быстрее добираться будем, но почему-то при этом вспоминает,
дедушка, Вашу маму… Про учителя истории я вообще молчу. Он, бедняга, от
постоянных изменений в программе совсем свихнулся. Как-то в тёмном
школьном коридоре принял меня то ли за Бандеру, то ли за Ковпака и с
криком «Геть! Ганьба!» набросился и стал пинать ногами…».
Иван Александрович покривил рот, потёр кулаком глаза и всхлипнул.
«Милый дедушка,
сделай божецкую милость, возьми меня отсюда к тебе, в столицу, нету
никакой моей возможности. Кланяюсь тебе в ножки и буду вечно бога
молить, увези меня отсюда, а то помру…».
Тихо светили звёзды
над украинским селом, дым из труб поднимался стройными колонами аж до
неба, и если бы какой-нибудь загулявший парубок шёл по синим сугробам,
скрипели бы сугробы как рассыпанный по полу крахмал. Но никто не шёл по
селу в этот поздний час, и молчал новогодний снег, прислушиваясь к
скрипу пера (тьфу, чёрт!) – к постукиванию по клаве…
«А ещё, милый
дедушка, я должен в соседнее село за пять вёрст ездить в тамошней
малокомплектной школе с мальцами заниматься. А езжу я на колхозной
кобыле, которую мы прозвали «Школьный автобус»… И зарплата у меня
маленькая. Вот и Петька, тракторист наш, вчерашний выпускник,
издевается, когда у него взаймы прошу, чтобы до аванса дотянуть…».
Иван Александрович
поднял воспалённые глаза и молча погрозил кулаком портрету Антона
Семёновича Макаренко. «Милый дедушка Дмитрий Владимирович, – продолжал
он, – возьми меня в своё Министерство, я тебе буду твои указы
редактировать, запятые расставлять и научу правильно писать выражение
«до речі». А ежели что не так, секи меня как сидорову козу, но только
забери отсюда. С чем и остаюсь, учитель литературы Жуков Иван, милый
дедушка, приезжай».
Он зазиповал письмо
и, немного подумав, набрал адрес: «Город Киев, Министерство
образования». Потом почесался и добавил: «Дедушке Дмитрию
Владимировичу». Довольный тем, что ему никто не помешал, он щёлкнул
мышкой и, глядя, как уходит электронная почта, почему-то вспомнил Ваньку
Жукова, которому нужно было надеть ша... Читати далі »
Думаю,
многие согласятся, что путь к признанию в научном мире достаточно долгий, и
начинается он в детские годы. Помимо, безусловно, самих родителей, помочь
ребенку развить и реализовать способности призваны много людей: воспитатели в
детском садике, школьные педагоги, руководители кружков и секций, репетиторы и
мн. др.
Наблюдая
за реалиями обучения и воспитания детей, иногда становится грустно от
сложившейся ситуации, несмотря на многочисленные новейшие научные подходы в
педагогике, на «антропологически совершенные образовательные технологии», с
которыми нас знакомят в ВУЗах и т.п. Школьные будни наших детей насыщены далеко
не всегда положительными событиями. Порой просто поражаешься средневековым
«замашкам» некоторых педагогов, благодаря которым любое творческое начало может
быть пресечено на корню.
Быть
добрыми и отзывчивыми, инициативными и самостоятельными учат в школе. На
словах. По утверждённой программе. А на деле, те же самые преподаватели,
которые об этом говорят, своими поступками говорят ещё громче. Но, к сожалению,
часто о другом и прямо противоположном.
Простой
пример. Мой сын учится в киевской гимназии – обычной государственной школе с
языковым уклоном, но с претензией на право считаться элитной. Один из лучших по
успеваемости учеников в классе. Он любит читать, писать небольшие рассказы,
решать математические головоломки, увлекается шахматами, дополнительно
занимается английским языком, пробует себя в музыке, много знает об античной
истории. История войн – его отдельное увлечение. Практически о любом известном,
и даже не очень известном, сражении, он может долго рассказывать вплоть до
состава армий и особенностях их экипировки, построений и т.п., ссылаясь на
различные источники. Отличная память позволяет ему дословно запоминать
прочитанное и воспроизводить информацию достаточно четко, иногда даже через
год. Это не самореклама родителей, влюбленных в свое «чадо», а описание
исходной ситуации, позволяющей понять то, как любые способности в школе можно
или развить, или уничтожить…
Я
не требую от ребенка беспрекословного и идеального выполнения школьных заданий.
Потому как считаю, что это не разумно. На мой взгляд, только то, что познается
с интересом, может принести положительные плоды. А «обязаловка» вызывает
охлаждение к учёбе. Он ведь не собирается становиться ювелиром, где нужна
точность и глазомер. Он не планирует работать на атомной электростанции, или
быть хирургом, где требуется очень высокий уровень ответственности,
внимательности и аккуратности. Ему присущи аналитические способности, желание
познавать мир так, как ему хочется, а не в узких рамках школьной программы.
Наверняка, что-то подобное могут сказать о своих детях многие родители.
Но,
к сожалению, это совсем не стыкуется со школьной программой и ожиданиями
некоторых учителей. Дети, выходящие за «рамки» учительского спокойствия,
становятся неудобным для них.
Об
этом говорят итоговые оценки и некоторые сопутствующие им ситуации. Учительница
по истории поставила недавно за «тематиче... Читати далі »
Пётр ОХАПКО, гражданин Украины, исправно платящий налоги, г. Днепропетровск
Скажу
сразу — учат. Но при этом в стенах школы и вне их дети ругаются матом, курят,
бьют ногами лежачего, подличают, воруют, обмениваются порнографией. Очень
быстро сплачиваются для плохого и не желают сплачиваться для хорошего. И делают
еще много чего, чего никому не желаю...
Но
мы же их этому не учили! И не потому, что мы такие хорошие, а потому, что в
детстве нас усаживали к телевизору посмотреть «Сказку о потерянном времени», а
на Ленинградский мюзик-холл не пускали из-за голых ног и глупых шуток. А сейчас
голые ноги преследуют детей с экранов всех телеканалов, как и глупые шутки.
Причем настолько, что некоторые родители ждут не появления внуков, а
возвращения своих выросших детей из тюрьмы...
Можно
ли поведение детей изменить к лучшему? Да! С помощью школы. И об этом данное
письмо.
Учить нетрудно — трудно соответствовать
Общеизвестно,
что на формирование личности влияют четыре фактора: наследственный темперамент,
окружающая среда, родители, школа.
1.
Наследственный темперамент неизменим. Значит, принимаем его таким, каков он
есть.
2.
Окружающая среда. С ней тоже не поспоришь и не договоришься. Поэтому не будем и
пытаться.
3.
Родители. А это уже реальная сила, способная формировать детскую личность.
Однако, не являясь профессиональными педагогами, родители свою воспитательную
функцию выполняют кто во что горазд.
4.
Итак, остается школа (которую, заметим, содержат родители-налогоплательщики).
По идее, именно школа с ее армией профессиональных воспитателей должна
возглавить процесс формирования личности. Но, как показывает мой родительский
опыт и опыт друзей и знакомых, именно в школе можно быть уверенным менее всего.
Почему?
Попробуем в этом разобраться.
Предмет
под названием «этика» — именно он призван вылепить из наших детей благородные
личности и затушевать проявления порочных качеств.
Для
достижения этого мы как минимум должны иметь хорошего учителя и хороший
учебник. Если один из них подкачает, процесс обучения (воспитания) даст сбой.
Но эти две составляющие не симметричны. Если хороший учитель способен
компенсировать недостатки плохого учебника, то хороший учебник бессилен не то
что поправить, но даже нейтрализовать плохого учителя.
Накануне Великой войны, которую назвали Второй Мировой великий французский мыслитель Антуан де Сент-Экзюпери писал:
«Существует лишь одна проблема,
одна-единственная на свете. Вернуть людям духовную сущность, духовные
заботы... жить холодильниками, политикой, балансами и кроссвордами
больше нельзя. Нельзя! Нельзя больше жить без поэзии, красок, любви. Два
миллиарда людей не слышат ничего, кроме роботов, не понимают ничего,
кроме робота, сами становятся роботами. Все потрясения последних лет
имеют лишь два источника: тупики экономической системы и духовную
безысходность. Существует лишь одна проблема. Одна-единственная:
вспомнить, что существует еще жизнь духа, куда возвышеннее, чем жизнь
разума. И эта жизнь духа – единственное, что приносит удовлетворение
человеку. Жизнь духа начинается там, где существо, "единое, неделимое"
мыслится как нечто, превосходящее материю, из которой оно состоит».
Его, как и многих подобных, не услышали. А потом началась Вторая мировая война.
«Ты навсегда в ответе за всех, кого приручил.
Зорко одно лишь сердце. Самого главного глазами не увидишь.
С каждого надо спрашивать то, что он может дать. Власть прежде всего должна быть разумной.
Себя судить куда трудней, чем других.
Светильники надо беречь: порыв ветра может их погасить.
Слова только мешают понимать друг друга.
Когда даешь себя приручить, потом случается и плакать.
У каждого человека свои звезды.
Есть такое твердое правило. Встал поутру, умылся, привел себя в порядок – и сразу же приведи в порядок свою планету.
Одни только дети
знают, чего ищут. Они отдают всю душу тряпочной кукле, и она становится
им очень-очень дорога, и если ее у них отнимут, дети плачут.»
Как всё же мы похожи на них, на тех, кто
смотрит снизу вверх на наше «якобы превосходство»... Смотрит искренне и
доверчиво. Не они на нас похожи, а именно мы – на них...
Вот идёт себе человек по своим
супер-пупер-важным делам, спешит, взглядом упёршись в ничто, а потому не
замечает ничего настоящего – стоящего внимания... И вдруг
останавливается, споткнувшись о взгляд другой – любопытный и
вопрошающий. Нечто маленькое, лохматое, грязное, вертящее хвостом,
втягивающее шумно воздух влажным носом, поскуливающее смущённо смотрит
прямо в глаза... Прямо в сердце смотрит, а может, в душу, что вдруг
сжимается тревожным комочком у самого горла...И возникают мысли: «Надо
взять с собой, ну, невозможно же... Ну, пропадёт же совсем... Принесу
домой, отмою, накормлю... Красивый же, пушистый, глаза такие ласковые...
Будет меня с работы встречать в пустой квартире, тишину прогонит,
радоваться мне будет искренне, ладошку лизать...»
И тут же – другие мысли: «Это же надо
заботиться, выгуливать каждый день, к ветеринару... А потом привыкну,
вдруг убежит или случится что – будет больно, да и он приручится, а
вдруг потом отдать придётся – жалко...»
И человек отворачивается, осторожно
обходя дрожащую от холода, недоумённо и восторженно сверкающую глазами
«НадеждуНаЛюбовь». Человеку кажется, будто только что он отстоял свою
свободу и независимость (да и существо наивное от ненужного приручения –
тоже), а на самом деле он спас свой страх самому быть прирученным,
страх перед возможностью принадлежать чьей-то любви... Печально, но
«чьей-то» человек распространит теперь не только на четвероногую братию,
но и на людей. «Полюблю – значит, буду принадлежать, потеряю свободу,
окажусь во власти, приму чью-то любовь – тоже самое...»
Вот этим мы и похожи на тех, кто смотрит
снизу вверх – страхом... Только к их страху быть отвергнутым
примешивается наш страх быть прирученным, а потому мы намного слабее,
беззащитней и... Мы намного более обделены свободой – свободой отдавать
любовь... Просто так, а не за «власть над душами».
Тот, чьё желание любить и быть любимым вы отвергли, простит вас...
А вы – себя?
Потом, когда скомканная душа совсем отнимет возможность дышать.
