Пошук


Меню сайту

Форма входу
Реєстрація
  




Радимо переглянути















   
Інші події

Конкурси для учнів

Конкурси для вчителів











Онлайн всього: 7
Гостей: 7
Користувачів: 0


Головна » 2012 » Серпень » 3 » Перший раз – у перший клас. Десять порцій любові
14:13
Перший раз – у перший клас. Десять порцій любові

Ну, ось і настав він, цей довгоочікуваний і радісний день - 1 вересня! Вся родина готувалася до нього. Так багато було розмов улітку, стільки хвилювань і турбот! Отже тепер мамам і татам можна зітхнути полегшено? Та ба! Ото лише тепер усе й починається.

Перший навчальний місяць для маленьких "новобранців" - найбільш відповідальний і важливий на найближчі 12 років. І навіть більше.
Про те, як допомогти першокласникові, яка тут роль батьків і вчителів - наша розмова з провідним науковим співробітником лабораторії психології дошкільнят Інституту психології ім. Григорія Костюка Академії педагогічних наук України, кандидатом психологічних наук Світланою ЛАДИВІР.

- Сьогоднішнім першокласникам по шість років. Такий ранній початок нелегкого шкільного життя - це добре чи погано для дитини?

- Наша лабораторія не один десяток літ працює над проблемою психологічної готовності дітей до шкільного навчання, питаннями захисту їхнього психологічного здоров'я. Співробітники лабораторії та керівництво Інституту в цілому завжди стояли на тому, що в 6 років віддавати дитину до школи рано. Ліпше - не раніше й не пізніше, ніж у 7 років. Це найблагодатніша пора для початку навчання. Саме близько 7 років процеси збудження й гальмування стають збалансованими.

Узагалі точніше було б говорити не про акселерацію дітей, а про психологічне збагачування дитячих видів діяльності. Ті вчені, що проголошують: "Не варто малечу тягнути "за вуха" до шкільної парти", мають рацію. Вона ще не готова до цього. Не можна відбирати дитинства. Треба, аби хлопці та дівчата дозріли у своєму дитинстві.

На цю проблему в Україні є два протилежні погляди. На жаль, у цьому науковому протистоянні, що почалося давно, дошкільні вихователі програли. А виграли вчителі початкових класів. Перевага сталася, скоріше за все, через економічні причини. Демографічна ситуація тоді була такою, що в школах бракувало першокласників. "Гуляли" приміщення, вивільнювалося багато вчителів початкових класів. І в цілому побутувала думка, що дошкільна освіта в нас відстає від шкільної. Ось ми і віддали шестиліток до школи.

Заради справедливості треба сказати, що тоді в Україні були дуже добрі експериментальні школи. Я особисто їздила до Львова, де бачила, що для шестиліток у будинку дитячого садка створені й справді гарні умови. Діткам виділили окремий блок. Учителька, яка мала потім їх взяти до себе, не просто формально ознайомилася з майбутніми першокласниками, а ніби прожила з ними цей рік, пильно повивчавши кожного.

- А чи важливо добре знати майбутніх учнів?

- Існує поширена думка, що дитина має адаптуватися до ясел, дитячого садка, школи. У зв'язку з цим до малюків висувається низка вимог. Ми, українські психологи, як і прогресивні психологи інших країн, уважаємо, що тут все поставлено з ніг на голову. Доросла людина повинна адаптуватися до дитини, а не навпаки. Маля ще нічого нікому не винен. Він прийшов у цей світ, і нам, дорослим, треба придивитися до нього, до його природи, генетичного фонду, збагнути його, усвідомити індивідуальні прояви загальних закономірностей розвитку - і побудувати своє спілкування з малюком адекватно тому, що маємо перед собою. Адекватно кожній конкретній дитині. Коли з таких позицій підступати до проблеми, то, певно, що й не варто жалувати про те, що шестилітки пішли до школи.

Питання в іншому - куди вони пішли? До якої школи? Якщо діти опинилися в такому середовищі, що їх розвиває, зорієнтоване на них - це одне. А коли їх кинули просто у нове приміщення - це зовсім інше.

Але сподіваємося, що права дітей дотримуватимуться. Тож у сьогоднішніх умовах треба говорити про те, як виростити їх розумними, здоровими. Адже саме цього й вимагає Конвенція ООН про права дитини. Україна до неї приєдналася. Але хто реально дітей захищає? Поки що лунають тільки гасла. Та й що тепер розмахувати руками - рішення про шестиліток прийнято.

- Поїзд пішов, як то кажуть. Процес почався.

- Саме так. Тому свій заклик: "Обережно, діти йдуть до школи!" я адресувала б передовсім батькам. Тепер уже пізно думати, чи достатньо підготувалася ваша дитина до школи. Вона вже - учень. Я би закликала батьків зробити так, аби її перехід до шкільного життя, до нового етапу існування став сприятливим. Це має бути гарне свято. Не повинно звучати : "Ти цього не знаєш, не вмієш, не можеш. Ти не організований, безладний". Не треба всього цього нагромаджувати. Майбутній першокласник і так переляканий.

Кожна доросла людина має усвідомлювати, що перехід дитини до школи, а надто шестилітньої - то є стрес. Отже завдання полягає в тім, аби не залякувати малюка, не акцентувати увагу на тому, як у школі трудно й відповідально. Навпаки, слід перевести стресовий стан сина або дочки в радісний, щасливий, святковий. Треба, щоб діти перебували не в емоційному очікуванні неприємностей через щось невідоме, а в очікуванні задоволення. Що бажано чути майбутньому учневі вдома? "Це престижно, ми пишаємося, радіємо, що в нас виріс школяр. Ми знаємо, що ти впораєшся на уроці, в тебе все вийде". Ось такий має бути загальний настрій в кожній сім'ї - незалежно від подарунків, що готують першокласникові. Всі інші проблеми й турботи родини (принаймні так хотілося б) мають бути відсунуті осторонь. Нехай сім'я пожертвує собою - в доброму розумінні цього слова.

- Останні дні серпня - найприємніші для шестиліток. Купуються шкільна форма, портфель, канцелярські товари.

- Дуже тремтливе, поважне ставлення всієї родини має бути і до шкільних атрибутів - костюму першокласника, ранця, пенала, зошитів. У квартирі, де живе навіть малозабезпечена сім'я, учневі бажано виділити осібне місце: тут стоїть його портфель, на цьому стільці висить костюмчик, у цьому куту лежать книжки й зошити. Від цього багато чого залежить. Таку організованість виховує не школа. Вона може лише підтримати те, що є. І страждає, коли чогось бракує.

Таке ставлення має бути в усіх сім'ях з перших навчальних днів і в подальші тижні та місяці. Вчителі кажуть, що зошит - дзеркало учня. Правильно. Але не слід перед носом дитини махати зошитом, утлумачуючи: "Ось, дивись, це твоє обличчя. Бачиш, яке брудне!" Вчіть дитину власним прикладом. Треба, щоб першокласник слідом за мамою, татом, бабусею, старшою сестричкою, братиком бачив бережливе ставлення до зошита. Його можна брати тільки чистими ручками. Він має лежати на чистому столі. Навіть якщо це єдиний стіл в квартирі. Святе правило: перш ніж сісти за стіл зі школярським приладдям, протри його, підстели газету, аби нічого не забруднити. Дрібниці? Зовсім ні. Завдяки такому серйозному ставленню до навчання виграють всі - і школяр, і його батьки.

- Є зовсім небагато дітей, в яких з першого дня все добре виходить. А решта відчуває труднощі.

- Привчати дитину до самостійного, організованого навчання треба з першого дня. Є діти, яким удалося нормально ввійти до нового життя протягом першого місяця, а декому на це потрібна вся перша чверть. Такі ситуації психологічній науці відомі. Все давнісінько перевірено всілякими експериментами та спостереженнями. Проте життя чомусь цього не потребує. Або вчителі з батьками не про те думають, або зовсім не думають. Та починають дитину смикати з першого дня. І вона, бідолашна, вже через місяць не хоче йти до школи. А для декого це свято закінчується навіть через тиждень.

- Невже так швидко? Не знала...

- На превеликий жаль, свято 1 вересня й завершується цього ж дня: діти приходять додому і треба робити уроки. Це волаюче неподобство! Отут уже не батьки винуваті, а школа.

Гадаю, всі педагоги, та й багато хто з батьків, певно, що чули про Шалву Амонашвілі, його книжки. Це чудово як він, академік, великий вчений, дуже мудра, Богом обдарована людина, вирішив вести експериментальну групу шестирічних дітей. І як готувався до першої зустрічі з ними. Він заздалегідь повивчав біографію кожного, старався розпізнати індивідуальні особливості, відчути кожну дитину, уявити її образно. І думав, як він привітається з кожним учнем окремо. Що скаже цій дівчинці, а що - тому хлопчикові, виходячи з відомостей, зібраних од батьків. І як потім Шалва Амонашвілі ретельно аналізував реакцію кожної дитини на своє вчительське до неї звернення. Який у кожного учня був зовнішній вигляд, як тремтіли плічка, які були очі - налиті слізьми або блищали радістю. Все це написано, надруковано. Це чудова повість про те, як академік-вихователь прожив із дітьми цілий рік. Він продумував, уже добре знаючи кожну дитину, як подасть певну інформацію одному, другому, третьому. Адже ціль в Амонашвілі була дати не лише знання, вміння й навички. То є найлегше завдання. Він хотів навчити, приохотити, а не приневолити учнів до знань, навчити їх учитися. Не запам'ятовувати, не тренувати й робити вправи, а виробити активно-пізнавальне, емоційно-пізнавальне ставлення до всього навколишнього. От найперше завдання. Та наша практика часто показує, як швидко в школах відбивають у дітей таке бажання.

- Це - школа. А якщо говорити про батьків, на що ви могли б звернути їхню увагу ще?

- Дуже важливе питання - оцінні судження мами й тата. Ось організували для дитини гарне свято входження в школу. Далі йдуть будні. Немає таких батьків, які не чекали б успіхів свого дитяти з 1 класу. Всі тільки й мріють, коли вчитель скаже: "Ваш Сашко розумник і молодець!" І це природно. Але, очікуючи похвал і високих оцінок, батьки ще повинні докласти зусиль, аби успіхи прийшли. Батькам треба бути готовими до того, що новачок матиме неминучі природні труднощі, невдачі.

Спочатку ці промахи елементарні. Можливо, вони не характерні для дитини. Згадаймо, що першокласник перебуває в стресовій ситуації. Нехай кожна доросла людина уявить, що прийшла на нове місце роботи. Отже, вона самостійна, організована, досвідчена, вольова. Але як важко їй попервах у новому колективі! І в неї - стрес. Тільки вона сама собі потім зізнається: "Скільки сталося дурниць, поки не зникли емоції!" А тут дитина - маленька, боязка, перелякана, нервова система якої відкрита. Емоційно учень розгорнутий, не захищений. І в перші дні в класі він не такий, як насправді. Він губиться.

Якщо постежити за дітьми, котрі 1 вересня вийшли з класу після уроків, то видно, що в хлопчиків краватки з'їхали набік, волосся сторчить, у дівчат блузочки вилізли з-під пояса спідниці, косички розтріпалися, пальці в крейді. "Що говорила вчителька?" - нетерпляче запитує в першокласника мама. "Я не пам'ятаю, я забув", - відповідає маля. Він був як у сні. А мама починає лаятись: "Який ти безголовий!"

До всього цього батьки мають бути готові. Хотілося б, аби перший нелегкий місяць шкільного життя з кожною дитиною хтось із дорослих пройшов поруч. Добре, якщо мама так складе свій робочий графік, що зможе проводити малюка до школи й зустрічати. І не треба його наставляти: "Не лови гав, усе запам'ятовуй, пильнуй". Краще лагідно промовити: "Я тебе люблю й вірю, що все буде гаразд".

Не треба запитувати в учня: "Ну, що там у тебе?" А ліпше довідатися: "Як минув день?", "Як друзі?" Тобто задавати такі питання й так "відкрити" його на сповідь, щоб відчути: це йому сподобалось, а інше - тривожить. Аби не відбити бажання завтра знову бігти на уроки, не тремтячи від страху.

- А чи є такі батьки?

- Проблемами дітей я опікуюсь 25 років. Через мої руки пройшли сотні тисяч тат і мам. І тоді були, і сьогодні є різні батьки. Головне в іншому. Батьки не винуваті в тім, що чогось не вміють або не знають. Їх до цієї ролі ніхто не готував. І коли ще років 15 тому пропаганда педагогічних знань була широкою, активною, то нині цього немає. Нині багато тат і мам піддаються дешевій рекламі, гонитві за позірними цінностями.

- Знаю одну маму, котра всюди заявляє, що мріє бачити сина Президентом країни. І робить усе, щоб досягти мети. А дитина не хоче.

- Одного разу до нас на консультацію мама привела п'ятирічного сина. Його батько - банкір, дідусь - генерал. З хлопчини батьки теж хочуть зробити банкіра. І вже затягали його по всяких приватних учителях, секціях, школах. А в дитини - найбагатше художнє мислення, яскраві художні асоціації, чудові здібності до малювання. Додатково до всіх навантажень мама повела сина на дзюдо, де тренер ударив його ціпком. І тепер маля боїться соціуму. Для нього це щось агресивне, зле, страшне. У родині вперто не хочуть бачити, що дитина художньо обдарована, що з такими даними перед нею відкривається прекрасне майбутнє. Проте дорослі наполягають: тільки банкір! Це згубно впливає на психічне здоров'я хлопця. Хіба що він знайде в собі сили протистояти тискові й стане сам собою. Тоді йому легше буде йти за тим, що призначає доля.

Страх соціуму в дітей негативно позначається на становленні особистості. Це й є причина агресії, постійних внутрішніх стресогенних ситуацій. Страх не зникає безслідно. Він накопичується роками й виливається потому небажаними життєвими катастрофами.

Цього не можна не знати. І не можна не враховувати. А ми частенько легковажно ставимося до дітей. Є приказка: "Сьогодні плаче, завтра скаче". Мовляв, понервується - та й забуде. Ні, діти нічого не забувають. Негативні емоції приводять їх до групи ризику. Ну й далі, спадною...

- Жаль, що батьки не знають багато чого з виховання дітей. Хто б міг подумати, що не можна, наприклад, першокласника "пиляти" за невдачі?

- Основні речі, що стосуються навчання дітей, батьки знати зобов'язані. Якби вони розуміли, що від цього залежать навчальні успіхи дитини і їхнє власне благополуччя протягом 12 років шкільного життя, то, мабуть, змінили б своє ставлення. Труднощі, які батьки потім мають, коли дитина вчиться вже в 4 або 5 класі, ніжками ведуть сюди, в 1 вересня, в перший навчальний місяць, в їхню байдужість або грубі помилки. Там - зернятка й перші росточки. Саме тоді ми починаємо поступово капати крапельки отрути в душу дитини. Кількість переходить у якість. І дитина спалахує ненавистю до школи. Через це - невдоволеність, небажання вчитися, негативізм стосовно близьких, учителів, до життя взагалі. Можливо, що і в цьому теж причина суїцидів не тільки серед підлітків, але й учнів 3-4 класів!

- Про відносини дітей і батьків ми або не говоримо, або говоримо не професійно.

- Батьківська просвіта конче потрібна. Відповідним чином повинні працювати з батьками вчителі початкових класів, далі -- класні керівники, а також психологи, соціальні працівники, медики, юристи. Про це мають сурмити преса, радіо, телебачення.

Дуже хотілося б, аби у батьків з учителькою були довірливі відносини. Не бійтеся розповідати про свою дитину. Те, що мама повідає вчительці віч-на-віч, школяреві не слід знати. Головне - створити єдність виховних впливів школи та родини на учня. Вчителька мусить знати, з яким настроєм першокласник прийшов зі школи додому, що його хвилювало на уроках і чому. Відповідно до цього і їй треба вживати якихось заходів.

А в нас, навпаки, є звичка бесідувати в присутності учня. Гладить учителька першокласника по голівці й каже матусі: "Він у нас дуже соромливий. Так боїться, коли його викликають до дошки, що навіть заїкається". Та хлопчисько в три рази більше заїкатиметься, почувши таке! Він і сам страждає, коли чужі люди до нього звертаються. Відразу - спазм, стрес. Подібні розмови дорослих ведуться тет-а-тет. А повернувшись зі школи, мама не повинна шпетити сина: "Марія Іванівна скаржилася, що ти не міг нічого сказати". Потрібно вдома створити умови, котрі щадять: відігріти, відпестити, відлюбити цього переляканого, розгубленого маляти. Й поміркувати, як допомогти, щоб наступного разу йому не страшно було виходити відповідати перед усім класом.

Учительці теж варто подумати, як бути в такій ситуації. Можливо, не викликати дитини до дошки довго - рік, півтора, очікуючи, поки він сам не схоче вийти. І весь цей час на уроці нахилятися до нього, щоб він тихо відповідав їй на вушко. Від цього виграє насамперед дитина. Була така заповідь в Антона Макаренка: "Якнайбільше любові до дитини - і тільки тоді вимоги до неї".

- Симон Соловейчик писав: "Спершу люблю - потім учу".

- Григорій Силович Костюк, чиє ім'я надано нашому інституту і чиєю ученицею я є, не втомлювався повторювати: "Якщо комусь і має бути важко, то це дорослій людині, а в жодному разі не дитині".

Усі зауваження вчителя з приводу неготовності дитини до школи - це зауваження батькам, а не йому самому. Виходить, недогледіли, недозрозуміли, недовиховали, недовчили. Не треба свою провину перекладати на малюка. Та не слід хапатися третирувати й вичитувати йому за недоліки. Ліпше сім разів подумати, як корегувати його поведінку, надолужити прогаяне, разом із учителькою переломити ситуацію.

- Ви малюєте ідеальну картину. А в житті вчителі і батьки часто не вкупі.

- Учителям можна також адресувати зауваження. Але зараз ми говоримо про батьків. Здебільшого вони не винуваті, що цього не знають. Однак хто розумний і дорожить благополуччям дитини, той зуміє швиденько перестроїтися. А хто не може цього, той ще більше мусить шукати підтримки в педагога.

- Буває, що батьки засмучуються через низькі оцінки першокласника.

- Психологи давним-давно заявили про потребу безоцінного навчання в першому класі. І весь рік - ніяких домашніх завдань! Якщо вони все-таки даються, то тільки для спільної роботи батьків й дитини. Це зовсім інше психологічне навантаження на 6-літню людину. Мета - звернути увагу батьків на труднощі учня і навчити помагати синові або донці. А в нас - ґрунтовні завдання прямо з 1 вересня! Наприклад, самостійно заштрихувати сюжетну картинку, написати два рядочки, щось вивчити.

Тепер про оцінки. Їх не повинно бути, проте -- ставлять. І справа тут не в самих балах. Оцінювати зусилля дитини треба. Але які? Це варто запам'ятати всім дорослим, як "Отче наш". Лихо не в тім, що ваше маля одержує низьку оцінку. "У Ганнусі 10 й 12 балів, а в тебе тільки 6 й 7", - каже якась невдоволена мама. Та її синочка треба порівнювати не з Ганною, а дивитися, яким він був учора і який сьогодні. І не страшно, якщо хлопцеві взагалі судилося скінчити школу на 6 й 7 балів. Слава Богові, тепер це є нормально. Він одержить звичайний атестат. Наше завдання - зробити його не з "сімкою" по знаннях, а з 50-ма балами по духовному розвитку, по самодостатності особистості.

Є думка: "Кожна дитина талановита від природи". Але ось вона іде до школи і ми чуємо: "Вона тупа, сяка, така". А дитина й справді талановита, тільки ви не змогли цього помітити. Хай не буде хіміком, сталеваром, академіком. Буде чудовим майстром з ремонту взуття, виготовлення меблів, з вирощування квітів. Стане двірником - й таким, що його шануватимуть люди. А може в учня гуманізм на роду написаний і він буде настільки чутливий до чужого лиха, що завше підставить своє плече. Треба побачити ці особливості дитини. Побачити учня із кращого боку та плекати все позитивне. А труднощі -- нівелювати.

Невдалий учень і сам страждає через те, що не такий, як інші. Гадаєте, дитина не розуміє, що не так швидко вирішує завдання, як сусід по парті? Все розуміє. Тому й переписує в нього. А ви похваліть її буквочки рівненькі, знаючи при цьому, що задачка - списана. Скажіть усім, як вона добре допомагає вчительці в класі - і дитина старатиметься вчитися ліпше. Колись вона сама, самостійно виконає завдання. Хай на 6, а не на 12 балів. Але це буде її особисте досягнення. Треба, щоб школяр зростав життєрадісним, не перехотів учитися, розумів свою власну цінність, бачив, що його люблять, поважають, захищають. Передовсім у родині.

  - Виходить, союз родини й школи - найнадійніша справа?

- Отут і сумнівів бути не може! Минуло 1 вересня. Малята вже заспокоїлися, пристосувалися. Учителька все знає про кожного учня. Найголовніше завдання родини та школи - навчити дитину вчитися. То не є "голий" контроль з боку батьків за знаннями дітей. Досить того, що є в класі. Ми і його хочемо зменшити. Нам потрібно навчити дитину організованості.

По обидві сторони неодмінно мають бути довірливі стосунки. У початковій школі це - як повітря, якщо хочете, щоб дитині легше вчилося. Навчити її вчитися самостійно - то значить йти за принципами "Хочу, можу й буду". "Хочу" - отже підтримати цікавість маляти до знань. "Можу" - це виробити вміння здобувати знання, засвоювати відповідні вправи. "Буду" - це воля, організованість, долання труднощів.

Коли так буде поставлено спільну роботу батьків і дитини, то можна зметикувати, яке саме навантаження для маленького учня буде оптимальним. І де ліпше спинитися, аби не знеохотити дитину. Можливо, багато кому з батьків треба згодитися з тим, що син або дочка перший клас скінчать на 8 балів, не більше. І це чудово. Варто промовити: "Дивись, яка ти розумна, як добре читаєш, а раніше зовсім не вміла". Кожен крок дитини вперед, кожне зусилля над собою має бути відзначене. Це - завдання школи й родини. Ну й, звичайно, зберегти здоров'я маляти - фізичне, психічне, духовне й соціальне.

- У чому є прояви стресів першокласників?

- Коли дитині в школі щось не до вподоби, коли їй в класі кепсько, вона починає протест. Якщо послухати медиків, то наплив пацієнтів до дитячих поліклінік різко збільшується відразу ж після 1 вересня. Малюка щось непокоїть, з'являються страхи, гастрити, всілякі розлади. Знаю дівчинку, котру починало млоїти, коли її вранці збирали до школи. Вважали, пов'язано зі шлунком. Потім з'ясувалося - це на нервовому ґрунті.

- Деякі батьки переконані, що дитина вже до 1 класу повинна вміти читати, писати й рахувати. Тоді, мовляв, учитиметься успішно.

- Дошкільний вік природою створений на те, аби закласти фундамент розвитку особистості дитини. Саме фундамент! Дитина приходить у наш світ з певними задатками, можливостями. І найперше -- подібно до насіння рослини, треба утеплити їх, дати прорости й подивитися - що там посіяно природою в сенсі анатомо-фізіологічних, психо-фізіологічних можливостей і задатків суто психічних?

А вміння читати й писати - це з тих новоутворень, що мають бути сформовані в цьому віці. Якщо дбати про дитину на всіх етапах, тоді буде все вчасно й добре. На 1 році життя маля має бути любим і викоханим цією любов'ю, жити й радіти, усміхатися, бути фізично дужим й емоційно здоровим. На 2 році життя його спільні практичні дії мають бути так розвинені, що він уже все вміє робити разом з мамою - й за столом, і під столом, на вулиці і у пісочниці. У 3 рочки дитинка вимовляє слова за мамою, спілкується з нею. 4-5 років - це єдиний вік, благодатний до засвоєння рідної мови шляхом наслідування. І коли з малюком поруч любляча, усміхнена мама, що живе його проблемами та уподобаннями, то він і сам в 4 рочки заговорить красиво, чітко, грамотно, емоційно насичено. А в 5 років зачитає. Бо бачить, що всі вдома користуються друкованим текстом. І спитає, що це?

Але якщо цього попереднього фундаменту немає, не з'явилися ці новоутворення, а ми починаємо дитину тягти до парти, наказуючи: "Читай, ледарю!", то нічого гарного з цього не вийде.

Тепер про вміння писати. Ножиці малюку не давали - боялися. До ножа і виделки не привчали. Це важливо не тільки тому, що це культурно, а тому, що інакше не розвиваються дрібні рухи, моторика руки. Він також ніколи не перебирав квасольки, не грався крупами, не перекладав дрібних речей, не ліпив з тіста пиріжків, бубличків. А потім одразу малюка повели до підготовчої групи дитсадка на цю дресуру, де його примушують писати. Проте якби дорослі знали, що найважча робота для маленької дитини - це письмо!

Під час письма працюють певні м'язи руки й плеча. І це зовсім нелегко. Не випадково 6-літній дитинці, коли вона готується до школи, дозволяється писати безперервно не більше, ніж 4 хвилини. І в друкованих основах для першокласника, що їх розумні люди розробили, відзначено лише один рядок на письмо. Не правий той вчитель, що каже батькам: "А ви вдома чернетку заведіть. І ще додатковий зошит, щоб з Букваря переписувати. Бо у вашого Миколи літери криві". А хто знає, що хлопець три літери написав, і в нього судорога починається? І він не може нічого про це сказати. Мама вдома його "довбає", вчителька в класі ганьбить. Він старається, зі шкіри вилазить, витрачає сили. Ті самі сили, що йому потрібні зовсім для іншого. А на завтра в нього болить живіт. Бо вже гастрит.

До того ж є діти, в яких цей механізм дозріватиме пізніше за решту. Такі їхні особливості. І наше завдання в тім, аби збагнути це, не мучити дітей і побудувати індивідуальне навчання. Може, цій дитині лишень 2 літери писати й треба, або взагалі нічого. А може має рацію та приватна англійська школа, де беруть за навчання $ 700 на місяць, і де учні до 4 класу пишуть олівцем. Й пишуть у такій клітці, що за розміром дорівнює нашим чотирьом. Педагоги бережуть фізичні й психічні сили дітей, які втрачаються на інше - на розширення кругозору, виховання допитливості, задоволення потреби "Хочу все знати".

  - Цікаві речі ви розповідаєте!

- Мама чи тато дійсно можуть пожертвувати у вересні відпусткою. Це потому окупиться тисячу разів. Бо на любові замішані всі шкільні успіхи дітей. Початківцям потрібна не тільки практична допомога від дорослих, а й підтримка, емоційний захист. Дитині вимагає порцію любові в 10 разів більшу за ту, що вона одержувала звичайно.

Згадую одну четвертокласницю - гарну дівчинку, товариську, що зростала в чудовій родині. Батьки - інтелектуали, гуманітарії. Все, здавалося б, гаразд. Єдина дитина в родині. А в анкеті вона писала (анкета анонімна, однак психологові здогадатися, хто писав, не трудно): "Я не можу дочекатися, коли підросту й піду з родини". Якби батьки здатні були цей вирок оцінити як урок, то вони б цю дівчинку вберегли. Її вже немає в живих.

- Суїцид?

- Наркоманія. Передозування. Через два роки після закінчення школи. Їй було всього-но 19 літ.

- Тонка тканина, ці діти! Як жаль, що багато з батьків або не розуміють їх, або не хочуть розуміти.

- Вони командують дитині: "Я сказав роби так - і все!" Батьки не свідомі того, що дитина - це не їхня копія. А хочуть, щоб була копія. Припустимо, що в психо-фізіологічному розумінні - це й справді копія. Але умови життя інші! Це однаково, що посадити зернятко в один ґрунт, потім ще в другий, третій, четвертий. Одне й те саме, той самий клон посадили. А виросло скрізь різне. Отак й тут. Батьки не обізнані з таким поняттям як індивідуальність. У чому вона проявляється? Як її розуміти? Що стоїть за поведінковими проявами у кожної конкретної дитини? Своя органіка, свій тип нервової системи, свій соціальний досвід спілкування й своє безпосереднє середовище - сімейне, дитсадівське, шкільне й так далі. Одна й та сама поведінка учня в кожному випадку має свої корінці, своє походження. Реакція дорослої людини на неї (з метою змінити або підтримати) має бути теж індивідуальною. Начебто і просто - вміти свою дитину розуміти. Проте це є робота душі батьків.

Автор: Розмовляла Тетяна ХЛЄБНІКОВА, член Всеукраїнського комітету захисту дітей, член Національної Спілки журналістів України

Категорія: Поради батькам першокласників | Переглядів: 1156 | Додав: Управління_освіти
Всього коментарів: 1
1  
Як писати, то пиасати однією мовою... Який приклад ви подаєте дітям.. Відділ освіти.....

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Ми в соцмережах
       






Інформаційний партнер
Науково-педагогічна бібліотека Миколаєва

Сайти навчальних закладів

Корисні посилання






























































Управління освіти Миколаївської міської ради © 2016